Головна лінія напруги у Вашингтоні проходить між ідеологами радикального ізоляціонізму, які намагаються повністю мінімізувати участь США у європейській безпеці, та прагматиками-реалістами, які усвідомлюють, що безконтрольний геополітичний відступ продемонструє слабкість перед Китаєм та Іраном. Прагматичне крило намагається трансформувати концепцію нейтралітету в модель озброєного дикобраза для Україна, пропонуючи Путіну формальну відмову України від НАТО в обмін на двосторонні гарантії безпеки, які б унеможливили повторну російську агресію.

Радикальне крило "America First": Джей Ді Венс

Радикальне ізоляціоністське крило "America First", уособлене Джей Ді Венсом, формує цілісну доктрину деескалації через відмову від міжнародних зобов'язань перед союзниками. У її основі лежить, а системне заперечення ролі Вашингтона як гаранта міжнародної безпеки. Український кейс у цій логіці розглядається як надлишкове навантаження, що підриває ресурсну базу Сполучених Штатів і обмежує їхню здатність до стратегічного стримування Китаю. Еволюція позиції Венса у 2024–2026 роках нам може продемонструвати послідовний перехід від критики військової допомоги до повного демонтажу американської участі у війні.

Початкове обґрунтування цієї лінії було побудоване через раціоналізацію дефіциту ресурсів. Венс виходив з припущення, що американський оборонно-промисловий комплекс структурно не здатний забезпечити необхідні обсяги артилерійських боєприпасів і систем протиповітряної оборони без шкоди для власної готовності. Це переводило підтримку України у категорію витрат і дозволяла представити відмову від подальших поставок як як неминучий наслідок матеріальних обмежень.

Потім була сформована модель врегулювання, що передбачає заморожування конфлікту по поточній лінії зіткнення з подальшою трансформацією її у демілітаризовану зону. Україна повинна була зафіксувати нейтральний статус і відмовитися від інтеграції у будь-які безпекові союзи, тоді як функції забезпечення стабільності перекладаються на європейські держави. Питання довгострокового стримування Росії або гарантій дотримання домовленостей залишається поза межами цієї моделі, що фактично закладає асиметрію відповідальності між сторонами.

Паралельно відбувається ідеологічна переорієнтація зовнішньої риторики щодо ЄС. Європейські партнери розглядаються не як союзники, а як системи, що втратили внутрішню стійкість і використовують українську війну для маскування власних криз. Така інтерпретація дозволяє обґрунтувати дистанціювання США від загальної архітектури трансатлантичної безпеки. Контакти з антисистемними політичними силами в Європі доповнюють цю лінію та створюють альтернативні канали впливу поза традиційними європейськими інституційними рамками.

Практична реалізація цієї стратегії вийшла у світ в момент прямої взаємодії з українським керівництвом. Конфлікт у Білому домі засвідчив, що адміністрація не розглядає переговорний процес як інструмент пошуку компромісу, а як механізм примусу до прийняття наперед визначених умов. Відмова України погодитися з цією логікою призвела до припиненні військової допомоги та блокуванні економічних домовленостей. Внутрішньополітична підтримка такого курсу серед республіканського електорату закріпила його як легітимну альтернативу традиційній зовнішній політиці США.

Завершальним етапом стала формалізація виходу США з українського напряму як елементу державної політики. Відмова від фінансування та постачання озброєнь подається як відновлення стратегічної раціональності і звільнення ресурсів для інших пріоритетів. У підсумку це модель, де деескалація досягається не через зміну поведінки агресора, а через скорочення зовнішньої підтримки жертви, що радикально трансформує саму природу американської участі у конфліктах подібного типу.

Прагматичні "угодотворці": Стів Віткофф та Джаред Кушнер

Група найближчих довірених осіб Дональда Трампа, очолювана його спеціальним посланцем Стівом Віткоффом та зятем Джаредом Кушнером, орієнтується на укладення швидкої прагматичної угоди через інструменти непублічної човникової дипломатії. На відміну від радикального крила Венса, цей табір усвідомлює неможливість простого примусу України до нейтралітету без створення альтернативної системи безпеки, оскільки це призвело б до миттєвого колапсу всього східного флангу Європи.

Саме Віткофф став автором концепції "гарантій на кшталт Статті 5" (Article 5-like protections). Ця модель передбачає надання Києву жорстких двосторонніх безпекових гарантій з боку США та провідних європейських держав поза формальними рамками Альянсу. Проте за лаштунками цієї ініціативи криється набагато складніша трансакційна та дипломатична реальність. Протягом осені 2025 року Віткофф та Кушнер вели таємні консультації з російським представником Кирилом Дмитрієвим (керівником Російського фонду прямих інвестицій, який перебуває під жорсткими санкціями США) для узгодження параметрів мирного врегулювання, що вилилося в ухвалений Дональдом Трампом "28-пунктовий план".

Бізнесовий та прагматичний характер цього крила чітко проявився під час візиту Віткоффа та Кушнера до Москви 2–4 грудня 2025 року, де вони провели п'ятигодинну зустріч із Володимиром Путіним безпосередньо в Кремлі (при цьому російський диктатор показово запізнився на зустріч на 2,5 години). Путін згодом охарактеризував переговори як "дуже корисні", хоча й підтвердив, що Росія відкинула низку американських пропозицій, наполягаючи на власних жорстких територіальних вимогах.

Початковий варіант плану, розроблений Віткоффом та його командою, містив вкрай болючі умови для України:

• Обмеження мілітаризації: Штучне скорочення чисельності Збройних сил України вдвічі (встановлення ліміту на рівні 600 000 осіб) та заборона на володіння довгостроковими ракетами.
• Де-факто територіальні поступки: Фактичний перехід Донецької та Луганської областей під контроль Росії. При цьому юридично території залишалися б українськими, а Москва мала сплачувати певну "орендну плату" (rent payment) за їх використання.
• Гуманітарні поступки: Надання російській мові та Російській православній церкві офіційного статусу на підконтрольних РФ територіях, припинення розслідувань російських воєнних злочинів та поступове зняття санкцій.
• Фінансові маніпуляції замороженими активами: Спроба перенаправити 100 мільярдів доларів заморожених російських активів на відбудову України під пряме управління США (з утриманням половини прибутку на користь американсько-російських інвестиційних проєктів). Це викликало різке обурення в ЄС, де план назвали "скандальним", а європейські дипломати публічно заявляли, що "Віткоффу потрібно звернутися до психіатра".

Під впливом консолідованого спротиву Києва та європейських столиць у грудні 2025 року "угодотворцям" довелося піти на суттєві поступки в оновленому проєкті угоди, який українська сторона назвала "значно кращим" (significantly better). Зокрема, ліміт чисельності ЗСУ було збільшено до 800 000 осіб (що наближено до реальної чисельності армії на активній службі). Було вилучено вимогу про негайне виведення українських військ з підконтрольних районів Донецької області (де Україна утримує близько 20% територій), а також відмовилися від вимоги обов'язкового внесення змін до Конституції України щодо заборони вступу до НАТО. Натомість американські переговорники зосередилися на пошуку компромісних форматів: трансформації ліній зіткнення у демілітаризовані чи вільні економічні зони. Будь-які подібні зміни, за наполяганням Володимира Зеленського, мають затверджуватися виключно через всеукраїнський референдум.

Радник з нацбезпеки Майк Волтц: Жорсткий реалізм і перекладання тягаря

Майк Волтц представляє крило жорстких військових реалістів, які оцінюють ситуацію виключно через призму військового балансу на землі та фінансового прагматизму. Його позиція тісно переплітається із поглядами нового міністра оборони США Піта Гегсета: обидва виходять із передумови, що повернення України до кордонів 1991 року суто військовим шляхом є нереалістичним завданням, тому майбутня архітектура безпеки має базуватися на фактичних лініях контролю ("Line of Contact") як точці відліку для будь-яких домовленостей.

Для реалізації цієї жорсткої лінії адміністрація Трампа задіяла потужний адміністративний ресурс Пентагону. Спеціальним посланцем для просування мирного плану було призначено міністра армії США Даніеля Дрісколла — близького друга та колишнього університетського однокурсника віцепрезидента Джей Ді Венса. Саме Дрісколл став головним інструментом тиску Білого дому на Київ. Наприкінці листопада 2025 року він прибув до Києва, де виставив українській владі жорсткий ультиматум: погодитися на рамкові умови американського 28-пунктового плану до наступного четверга (Дня подяки, 27 листопада), погрожуючи повною зупинкою постачання зброї та розвідданих у разі відмови.

Дрісколл також провів закритий брифінг для послів країн НАТО в Києві, який присутні дипломати охарактеризували як "кошмарну зустріч". Європейські союзники були глибоко шоковані як агресивним тоном Дрісколла, так і змістом його вимог, які фактично означали примус України до територіальних поступок та усунення Європи від ухвалення ключових безпекових рішень на континенті.

Волтц займає безкомпромісну позицію щодо розподілу фінансового та оборонного тягаря. Його ключова теза полягає в тому, що безпека європейського континенту є першочерговою відповідальністю самих європейських членів НАТО, а не американських платників податків. Відповідно до цього підходу:

• Фінансування будь-яких стабілізаційних заходів, утримання моніторингових місій чи розміщення миротворчих контингентів у демілітаризованих зонах має здійснюватися виключно за рахунок європейських бюджетів;
• США готові надавати розвідувальні дані та обмежену логістику, проте пряма фінансова та військова участь Америки має бути зведена до мінімуму.

Жорсткість підходу Волтца наочно підтвердилася під час лютневої кризи 2025 року в Білому домі. Саме він увійшов до Рузвельтівської кімнати разом із Марко Рубіо, щоб оголосити українській делегації про припинення переговорів та вимагати негайно залишити Білий дім. Волтц прямо заявив Зеленському, що його непоступливість під час зустрічі з Трампом та Венсом є "величезною помилкою та ведмежою послугою для України та Сполучених Штатів".

Держсекретар Марко Рубіо: Поміркований прагматизм та стримування Китаю й Ірану

Державний секретар Марко Рубіо намагається адаптувати ізоляціоністські вимоги Трампа до збереження ролі США як глобального лідера та захисту трансатлантичного партнерства. Хоча він брав безпосередню участь у розробці 28-пунктового плану, його роль полягає у згладжуванні гострих кутів та пошуку дипломатичних запобіжників проти повної капітуляції Києва.

На відміну від радикального крила Венса, Рубіо змушений зважати на позицію Конгресу. Впливове крило традиційних республіканців (таких як сенатор Мітч Макконнелл та голова Комітету зі збройних сил Сенату Роджер Вікер) публічно розкритикувало початковий мирний план Трампа, назвавши його "умиротворенням агресора" та порівнявши з "капітуляцією Байдена в Афганістані". Окрім цього, Рубіо спирається на серйозний внутрішній фактор: згідно з соціологічними опитуваннями серед республіканців, 74% прихильників партії (та 75% представників руху MAGA) рішуче підтримують збереження та навіть посилення жорстких санкцій проти Росії.

Це дає Рубіо простір для маневру та дозволяє діяти набагато обережніше, ніж Венс. Під час наступних контактів із Києвом держсекретар спільно з віцепрезидентом обговорював можливість використання санкційного тиску як постійного інструменту впливу на Кремль, оскільки Росія досі не демонструє готовності до реальних поступок.

Головний мотив Рубіо щодо найшвидшого врегулювання українського конфлікту полягає у необхідності вивільнення обмежених ресурсів США для вирішення більш критичних, з його точки зору, геополітичних завдань:

• Стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні та захист Тайваню;
• Протидія експансії Ірану на Близькому Сході.

Рубіо намагається збалансувати трансакційний підхід Трампа з інституційною стабільністю. Спільне з Волтцом рішення оголосити українській делегації про виселення з Білого дому в лютому 2025 року було для нього вимушеним кроком, покликаним продемонструвати лояльність президенту, проте в подальшому Рубіо намагається виступати "містком" у комунікації з європейськими союзниками для запобігання повному руйнуванню трансатлантичної солідарності.

Позасистемні альтернативи: Кіт Келлог

Відставний генерал Кіт Келлог спільно з Фредом Флейцом ще у 2024 році представив концепцію, яка мала стати компромісом для залучення Путіна до переговорів. Головним елементом цього плану було офіційне "заморожування" питання членства України в НАТО на термін щонайменше 20 років.

Наразі Келлог пропонує ще більш радикальну та інноваційну безпекову модель. Публічно критикуючи НАТО за нерішучість та інституційне "боягузтво", він пропонує створити принципово новий оборонний альянс поза межами традиційної структури НАТО. До цього нового блоку мають увійти держави, які реально готові до рішучих дій та володіють потужним військовим потенціалом:

• Сполучені Штати Америки та Велика Британія;
• Україна та Польща;
• Японія та Австралія.

У такій моделі навіть за умов формальної відмови від вступу до класичного НАТО Україна інтегрується у глобальну мережу двосторонніх та багатосторонніх безпекових угод під егідою Вашингтона, що дозволяє зберегти її суб'єктність та захистити від майбутнього поглинання Росією

Стратегічні висновки та рекомендації для України

Аналіз поглядів та практичних кроків ключових представників адміністрації дозволяє зробити висновок, що повернення США до класичної моделі безлімітної військової підтримки України в межах чинної політичної кон'юнктури є неможливим.

У цих умовах дипломатична стратегія України має базуватися на гнучкому маневруванні між різними таборами у Вашингтоні:

1. Апеляція до прагматичного крила Віткоффа-Кушнера: Оскільки цей табір орієнтований на трансакційний підхід, Києву необхідно відновити переговори про надання США доступу до стратегічних корисних копалин та рідкісноземельних металів в обмін на лобіювання жорстких "гарантій на кшталт Статті 5".
2. Використання реалізму Волтца та Рубіо: Україні слід підтримати тезу про неприпустимість демонстрації слабкості перед Китаєм. Слід доводити, що повна капітуляція України зруйнує систему стримування в Азії, тоді як перетворення України на "сталевого дикобраза" за рахунок європейського фінансування та американських ліцензій на виробництво зброї повністю відповідає стратегічним інтересам Вашингтона.
3. Робота з європейськими союзниками: Зважаючи на жорстку позицію США щодо перекладання відповідальності, Україні необхідно максимально синхронізувати свої дії з Великою Британією, Польщею та країнами Північної Європи для створення автономних європейських механізмів фінансування та моніторингу майбутніх зон безпеки.
4. Розробка альтернативних форматів безпеки за планом Келлога: У разі остаточного блокування вступу до НАТО, Україні доцільно ініціювати створення нового оборонного квазі-альянсу за участю США, Великої Британії та ключових тихоокеанських партнерів, що дозволить обійти бюрократичне вето європейських скептиків та забезпечити пряму військову координацію з Вашингтоном

Енергоатом – це вже публічна криза. Нафтогаз – ризик, який ще можна зупинити, якщо влада не чекатиме нових обшуків, підозр і пояснень постфактум.

Формально Енергоатом і Нафтогаз перебувають у різних ситуаціях. В Енергоатомі вже є кримінальна складова, нова наглядова рада і заявлений курс на перевірку фінансової звітності та комплексний аналіз за період операції "Мідас". Новостворена наглядова рада на першому засіданні обрала головою Руміну Велші, оголосила про ініціювання незалежного фінансового й операційного аналізу за період, який охоплює розслідування, розпорядилася зберегти документи та заявила про співпрацю з НАБУ, САП і Держаудитслужбою. Також було оголошено про оцінювання керівних і ключових управлінських посад.

Проте і через кілька місяців діяльності нової Наглядової ради ці заяви залишаються на папері, чи то на сайті Енергоатома. Після гучних заяв про "кінець статус-кво" в компанії публічно підтверджено звільнення лише одного відстороненого члена правління, тоді як значна частина управлінської вертикалі залишається на місцях до завершення обіцяного оцінювання. Тобто система, в якій, за словами слідства, могли існувати неформальний вплив, контроль над закупівлями і практика "шлагбауму", не була одномоментно демонтована. Вона лише перейшла в режим перевірки.

Додатковий сигнал – кадрова нестабільність у самій наглядовій раді. Вже у травні 2026 року двоє незалежних членів ради, Патрік Фрагман і Бріс Боюон, подали заяви про відставку. Офіційно це пояснюється тим, що фактичний обсяг роботи з реформування компанії виявився значно більшим, ніж очікувалося, і потребує майже повної щоденної залученості. Але для компанії, яка щойно пережила найбільший корупційний скандал в українській енергетиці, втрата двох незалежних членів наглядової ради за короткий період демонструє скоріше відсутність реального корпоративного керування.

Натомість Руміна Велші зайнята тим, щоб вмовити українську владу впровадити модель розділення функцій генерального директора (CEO) і головного директора з ядерної безпеки та експлуатації, що фактично відсуває питання ядерної безпеки на другий план.

Отже, ситуація в Енергоатомі демонструє, наскільки складно державі демонтувати старі управлінські практики навіть після публічного скандалу, кримінального провадження і міжнародного тиску.

На цьому тлі Нафтогаз не є безпечним контрастом. Це наступний тест для держави. Якщо навіть після "Мідаса" в Енергоатомі очищення просувається повільно, неповно і з суперечливими управлінськими ідеями, то чекати великого скандалу в Нафтогазі – означає свідомо повторювати ту саму помилку. Там поки що немає кримінального сюжету масштабу "Мідаса", але вже є сукупність ризиків: падіння прибутку, конфлікт із ТКЕ, питання до газового балансу, дорогий імпорт, концентрація ринку, непрозорі благодійні фінансові потоки і політична близькість керівника до найвищого рівня влади.

Великі очікування і перший рік відповідальності

Трохи більше за рік тому, наприкінці квітня 2025 року, наглядова рада НАК "Нафтогаз України" обрала новим головою правління Сергія Корецького. Він мав вступити на посаду 14 травня 2025 року. До цього Корецький очолював ПАТ "Укрнафта" і ПАТ "Укртатнафта", а наглядова рада "Нафтогазу" наголошувала, що пошук нового керівника проводився "по всьому світу" і на незалежних засадах. У повідомленні також ішлося, що наглядова рада очікує від Корецького "надзвичайно ефективного" управління компанією у воєнний і післявоєнний періоди.

Сергій Корецький

Через рік після такого призначення варто оцінювати не біографію Корецького і не репутацію "ефективного менеджера", яку йому створили після "Укрнафти". Питання простіше: що держава фактично отримала від цього управлінського вибору?

Відповідь уже не виглядає переконливою. За рік у "Нафтогазі" накопичилися проблеми, які зачіпають фінансовий результат компанії, підготовку до опалювального сезону, відносини з громадами, структуру газового ринку і довіру міжнародних партнерів.

Урок "Укрнафти": обіцянки були більшими за результат

До приходу в Нафтогаз Сергій Корецький уже пройшов попередні державні тести – "Укрнафту" та "Укртатнафту". Після примусового відчуження цих активів у власність держави у 2022 році саме "Укрнафта" мала стати прикладом того, що державне управління стратегічним активом може бути ефективним.

Амбіція справді була великою. У 2023 році Корецький публічно заявляв про програму, яка мала дозволити "Укрнафті" подвоїти видобуток нафти – приблизно з 1,4 млн тонн до 3 млн тонн до кінця 2027 року. Пізніше компанія також визначала стратегічною метою подвоєння видобутку природного газу – до 2 млрд куб. м.

Такі цифри не могли бути просто політичним гаслом. Якщо їх виносили в публічну площину, вони мали спиратися на ресурсну базу, інвестиційні плани, бурову програму і можливості компанії. Тому питання сьогодні не в тому, чи були ці завдання нереалістичними від самого початку. Питання в тому, чому за наявності політичного мандата, фінансового ресурсу і управлінської свободи компанія не вийшла на заявлену траєкторію.

Фактична динаміка значно стриманіша. У 2025 році "Укрнафта" пробурила 25 нових свердловин – рекордний для себе показник останніх років, але загальний приріст видобутку в нафтовому еквіваленті становив лише 3,39%. Зокрема, видобуток нафти зріс на 3,77%, газу – на 2,86%.

Тому масштаб результату не відповідає масштабу обіцянки. Компанія бурить, звітує про рекорди, залучає ресурси, але траєкторії подвоєння видобутку не видно. Це важливо не лише для оцінки самої "Укрнафти". Це важливо для оцінки нинішнього Нафтогазу, бо Корецький прийшов у НАК саме з цим досвідом.

Інший напрям – розподілена газова генерація. У 2024 році Корецький заявляв про плани "Укрнафти" інвестувати $1 млрд у будівництво електростанцій загальною потужністю 1 ГВт протягом трьох років. У грудні 2024 року уряд повідомив про кредит ЄБРР на 80 млн євро і грантове співфінансування від Нідерландів та США для встановлення приблизно 100 МВт газових електростанцій і когенераційних потужностей.

Рішення правильне як для воєнного часу: власна розподілена генерація мала б захищати видобуток від відключень і атак по енергосистемі. Але станом на травень 2026 року публічно більше видно продовження домовленостей, зокрема рамкові угоди, ніж введення масштабних потужностей, співмірних із початковою амбіцією. І це знову повертає до головного питання: чи здатна команда, яка продає державі великі цілі, забезпечити їх виконання в реальних воєнних умовах?

Втім, якщо абстрагуватися від економіки, управлінська політика в "Укрнафті" теж виглядає сумнівно. У грудні 2022 року, після переходу компанії під контроль держави, серед нових керівників напрямів "Укрнафти" був представлений Костянтин Мацера – як заступник директора з питань безпеки "Укрнафти". Після оприлюднення матеріалів справи "Мідас", де засвітилося його прізвище, Мацеру звільнили з "Укрнафти", але невдовзі призначили директором з безпеки державного "Укртрансгазу".

Крім того у наглядовій раді "Укрнафти" залишається представником Нафтогазу Роза Тапанова, колишня бізнес-партнерка екскерівника Офісу Президента Андрія Єрмака. Нещодавно вона внесла 8 млн грн власних задекларованих коштів на заставу після того, як суд обрав йому запобіжний захід.

Ще одна проблема – боргова недоторканність. У справі "Мідас" НАБУ описувало практику "шлагбауму" як механізм тиску на контрагентів через блокування оплат або доступу до контрактів. У випадку "Укрнафти" схема трохи інша: судові документи показують, що у спорах з "Укрнафтою" компанія та виконавці посилаються на обмеження примусового виконання рішень через державну частку, стратегічний статус і належність до критично важливих підприємств. В одному з рішень зазначено, що "Укрнафта" вказувала на неможливість примусового виконання рішень приватним виконавцем, оскільки 49,9% акцій товариства належить державі; також суд фіксував посилання на стратегічне значення компанії та її критичну важливість для ПЕК. В іншій справі представник "Укрнафти" заперечував проти скарги стягувача, зазначаючи, що виконавчі дії були зупинені правомірно. І такі випадки непоодинокі. Водночас захищеність стратегічної держкомпанії від примусового стягнення може створювати поле для ручного управління платежами і конфлікту з кредиторами.

Історія "Укрнафти" має бути важливим попередженням: компанія отримала державний контроль, політичний мандат, фінансовий ресурс, амбітні плани щодо видобутку і генерації. Але після трьох років залишається розрив між заявленими цілями і фактичним результатом, а також багато питань до прозорості кадрових рішень, боргових механізмів і реального контролю з боку акціонерів. Якщо "Нафтогаз" сьогодні очолює менеджер, який прийшов саме з цього підприємства, то оцінювати його потрібно не лише за новою посадою, а й за тією управлінською моделлю, яку він уже встиг реалізувати в державному нафтогазовому активі.

Прибуток Нафтогазу: проблема не лише у війні

Фінансовий результат Групи "Нафтогаз" за 2025 рік на сьогодні є вагомим аргументом проти тези про успішний перший рік нового менеджменту. За підсумками 2025 року компанія отримала 5,83 млрд грн консолідованого чистого прибутку. У 2024 році цей показник становив майже 38 млрд грн. Тобто прибуток скоротився більш ніж у шість разів.

При цьому проблема не зводиться до падіння виручки. Навпаки, дохід Групи "Нафтогаз" у 2025 році зріс до 270,9 млрд грн. Але собівартість реалізації зросла набагато різкіше – до 230,6 млрд грн. У результаті валовий прибуток суттєво скоротився. При цьому найбільше зросли витрати на придбаний природний газ, нафту й нафтопродукти, транспортування нафти та газу, а також збитки від переоцінки і зменшення корисності активів.

Звісно, передусім на це вплинули об'єктивні чинники: росія завдавала ударів по газовій інфраструктурі. Сам Нафтогаз повідомляв, що у 2024-2025 роках були атаковані 34 об'єкти "Укргазвидобування", а найруйнівніша атака в лютому 2025 року призвела до втрати майже 50% обсягів державного видобутку газу. Щоб пройти сезон, компанія терміново імпортувала 800 млн куб. м газу.

Проте війна не знімає управлінських питань. Навпаки, саме війна вимагає сильнішої підготовки, запасу міцності і прозорого пояснення рішень. Чому компанія зайшла в імпортний шок із недостатньо стійкою фінансовою моделлю? Чому вимушений імпорт став настільки дорогим? Чому не було публічно пояснено зв'язок між атаками, запасами, імпортом, фінансовим результатом, боргами ТКЕ і дивідендами для держави?

Дивідендний ефект для бюджету також показовий. За підсумками 2025 року Нафтогаз мав сплатити близько 970 млн грн дивідендів. Для порівняння, Енергоатом за 2025 рік показав 18,69 млрд грн чистого прибутку і має спрямувати до бюджету 9,34 млрд грн дивідендів.

Це не означає, що газову і атомну компанії можна механічно порівнювати: різні ринки, різне ПСО, різні операційні ризики. Але для держави результат очевидний: найбільша газова компанія країни у 2025 році стала значно слабшим джерелом бюджетного ресурсу, ніж можна було очікувати від стратегічного активу такого масштабу.

Дорогий імпорт: попередження були, але газ купували на піку

Окреме питання – стратегія закупівлі газу. Сергій Макогон, колишній генеральний директор ТОВ "Оператор газотранспортної системи України", ще у лютому 2025 року критикував "Нафтогаз" за те, що компанія змушена терміново докуповувати газ у ЄС у піковий період за значно вищими цінами, ніж улітку. За його оцінкою, Нафтогаз закупив на лютий близько 150 млн куб. м газу за ціною приблизно 28 тис. грн за тис. куб. м без ПДВ – майже вдвічі дорожче, ніж ресурс можна було придбати влітку.

Це важливий момент. Імпорт сам по собі не був помилкою. Після ударів по газовидобутку він став необхідністю. Але якщо експерти попереджали про потребу своєчасного накопичення ресурсу, а компанія в підсумку закуповувала газ у період високих цін, то питання вже не лише до об'єктивних обставин. Питання до планування.

За оцінками ExPro, у 2025 році імпорт газу до України зріс до 6,47 млрд куб. м, а найбільшим імпортером була саме НАК "Нафтогаз України" – понад 5,5 млрд куб. м. DiXi Group повідомляла, що середня ціна імпортованого газу у першому півріччі 2025 року зросла до $508 за тис. куб. м, тобто на 66,6% більше, ніж роком раніше. Reuters із посиланням на НБУ писав, що Україні у 2025 році потрібно близько $2,9 млрд на закупівлю газу через падіння внутрішнього видобутку після російських атак.

Зрозуміло, що атаки пояснюють потребу в імпорті, але відкритим залишається питання, чому система виявилася настільки вразливою до дорогого екстреного ресурсу. Якщо держава через Нафтогаз бере на себе роль гаранта проходження зими, то управлінська відповідальність полягає не тільки в тому, щоб купити газ будь-якою ціною, а в тому, щоб не доводити до ситуації, коли альтернативи вже немає.

ТКЕ: найбільш небезпечний симптом

Ще складніше пояснити протистояння Нафтогазу із теплокомуненерго.

Станом на кінець квітня 2026 року суди заблокували рахунки 69 підприємств ТКЕ через борги за газ. Про це заявив виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан. За його словами, такі дії унеможливлюють підготовку до опалювального сезону, а самі борги утворилися, зокрема, через відсутність перегляду тарифів і непогашення державою різниці в тарифах.

Формально Нафтогаз може говорити про боргову дисципліну. Але політично і безпеково це виглядає інакше. Державна компанія під час війни стягує борги способом, який здатен паралізувати роботу критичної інфраструктури громад. Ідеться не про абстрактні комунальні підприємства, а про тепло, воду, персонал, ремонти, бронювання фахівців, закупівлю матеріалів і готовність міст до зими.

Це не просто конфлікт кредитора і боржника. Якщо рахунки ТКЕ заблоковані, підприємства не можуть повноцінно готуватися до сезону. Якщо вони не можуть готуватися до сезону, держава отримує ризик не лише фінансової, а й соціальної кризи. І якщо ця криза станеться взимку, її вже неможливо буде пояснити красивими словами про ефективний менеджмент.

Особливо небезпечно, що ситуація з ТКЕ виникла не на порожньому місці. Це наслідок давнього тарифного розриву, боргів держави перед тепловиками, ПСО, заморожених тарифів і війни. Але саме тому силове блокування рахунків виглядає як найгірший із можливих інструментів. Держава фактично сама створила боргову пастку, а її ж компанія тепер намагається вибити борги так, що під удар потрапляє підготовка громад до зими.

Тут Нафтогаз має відповісти не лише як постачальник газу, а як стратегічна державна компанія. Чи оцінював менеджмент наслідки блокування рахунків для підготовки до опалювального сезону? Чи погоджувалися такі дії з урядом? Чи є план розблокування критичних підприємств? Чи проведено взаєморозрахунки за різницею в тарифах? І головне – хто нестиме відповідальність, якщо боргова політика Нафтогазу вдарить по теплу в громадах?

Концентрація ринку: воєнна централізація чи нова монополія

Ще один структурний ризик – концентрація газового ринку навколо Групи "Нафтогаз". Після передачі активів облгазів під управління структур, пов'язаних із групою, компанія отримала дуже сильні позиції і у видобутку та постачанні, і в розподілі газу.

У 2023 році Нафтогаз повідомляв про завершення інтеграції обл- і міськгазів, унаслідок чого у складі групи почали працювати 27 газорозподільних підприємств. У 2024 році уряд повторно погоджував передачу облгазів в управління "Чорноморнафтогазу". Окремо АРМА повідомляло, що "Чорноморнафтогаз" є управителем 26 облгазів, які раніше пов'язували з Дмитром Фірташем.

У такий спосіб держава забирала контроль над критичною інфраструктурою в умовах війни. Але тимчасове воєнне рішення не повинно непомітно перетворюватися на довгострокову монополію. Європейська модель газового ринку базується на конкуренції, прозорості, розділенні функцій і недопущенні надмірної концентрації в руках одного гравця.

Тому питання до Нафтогазу й уряду просте: чи є після двох років подальша стратегія, яка не законсервує державного газового монополіста? Чи мають вони на увазі, що така концентрація стане ще одним джерелом конфліктів із західними партнерами, які очікують від України не згортання ринку, а його прозорого реформування?

Кадрова політика: непрозорі призначення

У державній енергетиці дедалі частіше складається враження, що ризикові рішення, невиконані плани або репутаційні проблеми не завершуються відповідальністю. Вони просто переходять разом із людьми з однієї стратегічної компанії в іншу.

Перші кадрові рішення Корецького в "Нафтогазі" швидко показали логіку формування власного управлінського пулу – через людей із попереднього професійного середовища, "Укрнафти", WOG, державних органів і суміжних енергетичних структур. У червні 2025 року наглядова рада "Нафтогазу" призначила до правління Оксану Волинець та Олену Артазей. Волинець очолила правовий та регуляторний напрям; раніше вона керувала відповідними підрозділами у Групі "Континіум" та ПАТ "Укрнафта". Артазей отримала HR-напрям у Групі "Нафтогаз"; до цього працювала, зокрема, у WOG, Фонді держмайна та ПАТ "Укрнафта".

За кілька тижнів після цього комерційним директором Групи "Нафтогаз" став Сергій Федоренко. До призначення в НАК він обіймав аналогічну посаду в ПАТ "Укрнафта", де відповідав за купівлю та продаж нафтопродуктів, логістику, трейдинг газу та електроенергії, розвиток мережі АЗС і B2B-продажі.

Натомість Роман Чумак, який був членом правління з 2021 року і тимчасово виконував обов'язки голови "Нафтогазу" після звільнення Олексія Чернишова до призначення Корецького, залишив правління. На тому ж засіданні наглядова рада обрала Тараса Пасажка членом правління лише на три місяці – з 17 вересня до 17 грудня 2025 року. NV звертав увагу, що обґрунтування змін у персональному складі в рішенні наглядової ради не було. Це важливо: кадрові рішення в стратегічній держкомпанії мають не просто формально ухвалюватися, а й бути публічно пояснені.

Цікава й історія з координацією облгазів. За інформацією "Економічної правди", Корецький призначив свого радника Віталія Литовку, який мав досвід у структурах "Метінвесту" координатором роботи всіх облгазів і міськгазів у складі Групи "Нафтогаз". Це рішення викликало питання у співрозмовників у самому "Нафтогазі": радник має консультативно-дорадчі функції і не може ухвалювати організаційно-розпорядчі рішення.

Чутливим є і безпековий блок. У серпні 2025 року директором з безпеки Групи "Нафтогаз" став Віталій Бровко, який раніше працював в Офісі генпрокурора. У декларації Бровка вказані значні криптовалютні активи: видання Forbes.Ukraine називало його "рекордсменом за обсягом криптодоларів". У листопаді НАБУ підтвердило проведення слідчих дій щодо Бровка, хоча вони і не стосувалися діяльності "Нафтогазу", таке створює репутаційний ризик і потребує бездоганного пояснення кадрової логіки: чому саме ця людина очолила безпеку групи, які перевірки доброчесності проводилися і як компанія управляє такими ризиками.

Викликає недовіру і призначення на напрям генерації колишнього заступника міністра енергетики Миколи Колісника, який кілька років до того працював у команді Галущенка, одного з головних фігурантів справи "Мідас".

У підсумку кадрова політика Корецького виглядає не як точкове оновлення, а як швидке формування власної вертикалі. Частина ключових напрямів – правовий, HR, комерційний, безпековий, комплаєнс, стратегія, генерація і газорозподіл – або отримали нових людей із попереднього професійного середовища керівника, або пройшли через швидкі й не завжди достатньо пояснені ротації. Проблема в тому, що після "Мідаса" стратегічна державна компанія не може дозволити собі кадрову політику, яка виглядає як ставка на особисту довіру і ручну керованість замість прозорого конкурсу, перевірки доброчесності й публічного пояснення причин призначень.

Фатальність такої кадрової політики полягає в тому, що вона створює не одну помилку, а систему. Якщо правовий, HR, комерційний, безпековий, комплаєнс- і газорозподільний блоки поступово опиняються в руках людей з одного управлінського кола або в режимі швидких непрозорих ротацій, корпоративне управління перетворюється на фасад. Наглядова рада формально існує, але реальний центр ухвалення рішень зміщується до вузького кола довіри голови правління. Саме така логіка в державних енергетичних компаніях і створює ризик нової кризи – не після одного невдалого призначення, а через накопичення кадрових рішень, які поступово закривають компанію від зовнішнього контролю.

Репутаційний шлейф

Слід зауважити, що Сергій Корецький не просто очолює найбільшу газову компанію України. Він фактично є одним із публічних представників газової галузі, який з'являється поруч із Президентом Володимиром Зеленським під час зустрічей, переговорів і міжнародних заходів енергетичного спрямування. Для держави це природно: енергетика є ключовою темою міжнародної підтримки, фінансування і стійкості.

Але саме тут виникає ризик репутаційного "співпакування". Коли керівник стратегічної держкомпанії постійно присутній поруч із політичним керівництвом країни, сприйняття компанії і її менеджменту починає переноситися на владу загалом. Успіхи стають спільними. Але й провали також.

Якщо Нафтогаз входить у конфлікт із ТКЕ, блокує рахунки критичної інфраструктури, показує різке падіння прибутку, закуповує газ у піковий період, не демонструє публічного аудиту благодійних потоків і концентрує дедалі більше ринкових функцій, це вже не лише корпоративна історія. Це ризик для політичного центру, який асоціюється з цим менеджментом.

Саме тому питання до Корецького – це питання не тільки до "Нафтогазу". Це питання до уряду і влади: чи розуміють вони, що новий великий скандал у державній енергетиці після "Енергоатома" матиме вже не локальний, а системний ефект?

Після "Мідаса" держава вже не може дозволити собі розкіш реагувати лише тоді, коли проблема стає кримінальною справою. У випадку Нафтогазу достатньо сигналів, щоб не чекати "точки вибуху": кадрові рішення без очевидної відповідальності, конфлікт із громадами через ТКЕ, дорога імпортна стратегія, слабкий дивідендний результат, концентрація ринку і непрозорі зони фінансових потоків.

Тому питання не в тому, чи можна пояснити частину проблем війною. Можна. російські атаки по газовидобутку були реальними, імпорт був вимушеним, ПСО і тарифні борги справді створюють важкий фінансовий тягар. Але війна не має перетворюватися на універсальне виправдання для управлінської інерції, закритості й кадрової безвідповідальності.

Логічний крок для влади – не чекати нового скандалу, а вимагати від Нафтогазу публічних відповідей уже зараз: що відбулося з прибутком, скільки коштував імпорт, чому газ закуповували на піку цін, як буде розв'язано проблему ТКЕ, хто відповідає за підготовку до нового опалювального сезону, чи буде аудит благодійних і пов'язаних фінансових потоків та які кадрові висновки зроблено після "Укрнафти".

Без таких відповідей Нафтогаз ризикує стати для влади не опорою енергетичної стійкості, а наступною репутаційною кризою, бо його передумови надто довго залишаються без публічної реакції.

Енергетичний журналіст Ірина Машек спеціально для Українських Новин

Ситуація викликала широкий резонанс і зацікавленість суспільства. Спробуємо розібратися у деталях цієї заплутаної історії.

Хто такий Аслан Хакімов і в чому суть конфлікту

У центрі скандалу — людина, відома як Аслан (Руслан) Хакімов. За словами його прихильників, він є волонтером, розробником наземних роботизованих комплексів (НРК) та інженерних рішень для української армії.

Однак, за іншою інформацією, справжнє ім’я цієї особи — Руслан Пуптаєв, громадянин Російської Федерації, який нібито використовував підроблені документи для легалізації в Україні.

Ключовий конфлікт полягає в тому, що українські органи можуть готувати його до примусового видворення, що викликало хвилю обурення серед частини суспільства.

Позиція підтримки та заяви про ризики для армії

Частина військових, політиків та публічних осіб заявляє, що справа Хакімова може мати негативні наслідки для обороноздатності. Зокрема, звучать звинувачення на адресу державних органів у тому, що такі дії можуть послабити військо.

Військовий Дмитро Биков ("Киянин") публічно назвав ситуацію проявом антидержавних рішень і припустив, що видворення людини, яка працює на користь фронту, може грати на користь ворогу.

Народна депутатка Софія Федина також заявила, що мова йде про особу, яка допомагає українській армії, але може бути передана Росії, де їй загрожує переслідування.

Також зазначається, що Хакімов має родину в Україні, включно з дітьми-громадянами України, і наразі утримується у пункті тимчасового перебування.

Критика, підозри та альтернативна версія подій

Журналіст Костянтин Андріюк звернув увагу на факти, які, за його словами, свідчать про іншу біографію цієї особи.

Зокрема, стверджується, що Хакімов насправді є Русланом Пуптаєвим, який у минулому мав проблеми із законом у Росії. Також озвучуються дані про використання підробленого паспорта громадянина України та незаконний перетин державного кордону у 2015 році.

Окремо згадуються можливі контакти з представниками радикальних угруповань та спроби виїзду до Сирії в минулому. Ці твердження активно використовуються як аргументи на користь необхідності перевірки та реагування з боку держави.

Позиція самого Хакімова

Сам Аслан Хакімов публічно визнав факт використання підроблених документів, однак пояснив це вимушеними обставинами. За його словами, він залишив Росію після переслідування та катувань і був змушений нелегально перетнути кордон, щоб врятувати своє життя.

Він наголосив, що за роки перебування в Україні створив сім’ю, має трьох дітей та вважає країну своїм домом. Також Хакімов заявив, що працював, сплачував податки та займався виробництвом.

Окремо він підкреслив свою участь у допомозі українській армії після початку повномасштабного вторгнення, зокрема у фінансовій підтримці та розробці технічних рішень для фронту. Він заявив, що готовий нести відповідальність за порушення, але просить не передавати його до Росії.

Версія правоохоронців

В правоохоронних органах розповідають, що йдеться про громадянина Російської Федерації Руслана Пуптаєва, 1987 року народження. У 2015 році він незаконно перетнув державний кордон України поза пунктами пропуску в районі Харківської області.

Ще у 2007 році він затримувався в росії за розбійний напад і до 2014 року відбував покарання у місцях позбавлення волі. Після звільнення він нібито встановив контакти через месенджери з представниками радикальних структур на Близькому Сході.

Зазначається, що він міг отримувати інструкції щодо подальших дій і розглядав можливість виїзду до Сирії, однак спроба виїзду через Туреччину не вдалася через проблеми з документами. Після цього, за версією джерел, він прибув до України.

Вже на території України він нібито скористався послугами осіб, які займаються нелегальною легалізацією іноземців. За грошову винагороду було виготовлено підроблений паспорт громадянина України на ім’я Руслана Хакімова. Надалі, за цими документами, він отримав нові паспорти, у тому числі для виїзду за кордон.

Використовуючи ці документи, здійснював підприємницьку діяльність, реєстрував компанії, відкривав банківські рахунки та укладав фінансові угоди. Згадується і про можливе отримання кредитів, які не були повернуті відповідно до умов договорів.

Крім того, у матеріалах від джерел, фігурує інформація про можливу причетність до нібито фінансування тероризму. Зазначається, що з 2021 року перебуває у міжнародному розшуку за відповідною підозрою. Також існує версія про можливу причетність до фінансування теракту в нічному клубі Reina у Стамбулі у 2017 році, відповідальність за який взяло на себе угруповання Ісламська держава.

У матеріалах також приділяється увага особистому життю та діяльності в Україні. Зазначається, що він проживав у різних регіонах, мав сімейні відносини, дітей, а також займався бізнесом. Окремо згадуються конфлікти з колишньою партнеркою, фінансові суперечки та питання майна.

Також описується, що він публічно позиціонував себе як особа, пов’язана з добровольчими формуваннями, однак підтверджених даних про безпосередню участь у бойових діях у відкритих джерелах не наведено.

Водночас усі ці відомості подаються як інформація, що потребує перевірки та юридичного підтвердження у встановленому законом порядку.

Підсумовуючи вище сказане виходить, що  по суті мова йде про громадянина рф, який втік з території країни-агресора та з не зовсім зрозумілих причин залишився в Україні в статусі нелегала, зробивши собі підроблені документи. І зараз шляхом суміщення комерційної діяльності з волонтерською намагається приховати своє минуле і висвітлити себе в якості жертви бюрократичної машини. Але справа набула політичного розголосу. І єдиним вірним виходом з такої ситуації може бути виключно детальний розбір цього кейсу компетентними органами. Власне, лише вони можуть поставити реальну крапку в цій справі на основі наявних у них фактів та документів.

АвтоВАЗ перетворився з гордості автопрому на хронічного пацієнта

Цифри по автогіганту говорять самі за себе. Старт 2026 року представник АвтоВАЗу визнав найгіршим за останні двадцять років. Продажі впали на 18 відсотків. Це після того, як кабмін Мішустіна задовольнив фактично всі прохання заводу. Утилізаційний збір з грудня 2025-го змінили в три етапи, накачали його так, що ввезені "китайці" подорожчали на сотні тисяч рублів. А Lada все одно програла ринок.

Чому? Бо коли Granta стартує з 850 тисяч рублів, а ще декілька років тому коштувала вдвічі дешевше, ціновий аргумент перестає працювати. Покупець з російською зарплатою купує що завгодно, тільки не нову Lada. Хто має гроші, бере локалізованих "китайців" на кшталт Haval чи Tenet. Хто не має, йде в б/у тридцятирічної давнини, бо на "культові машини 90-х" утильзбір не поширюється і попит за весну виріс у півтора рази. Парадокс. Збір, який мав підняти АвтоВАЗ, фактично переорієнтував ринок на ретро-Жигулі.

Борг компанії коливається в районі 100-120 мільярдів рублів. При ключовій ставці Центробанку, яка зараз 14,5 відсотка, обслуговування такої позики з'їдає прибуток ще до того, як він з'явився. І це при тому, що держава тільки з 2022 року, за словами Мантурова (першого віцепремʼєра), спрямувала в автопром понад 260 мільярдів рублів за програмами підтримки, а лише на 2025-й уряд закладав уже 820 мільярдів субсидій. Левова частка цих грошей пішла саме в Тольятті. Кабмін це бачить. І, як натякають інсайдерські канали, потихеньку починає закривати кран.

Вугілля стає першою жертвою політики "всім по черзі"

Найбільш показовий приклад втоми держави - це російська вугільна галузь. Замміністра енергетики Дмитро Ісламов уже офіційно прогнозує, що чисті збитки галузі у 2026 році у стрес-сценарії виростуть на 41 відсоток і досягнуть 576 мільярдів рублів. Рік тому збитки склали рекордних 408 мільярдів. Сукупно за 2024-2026 роки російські шахтарі втратять понад трильйон рублів.

62 підприємства в червоній зоні. Двадцять із них вже зупинили видобуток. Чотирнадцять перебувають у стадії ліквідації або консервації. У Кузбасі, серці російської вугільної промисловості, частка збиткових компаній стрибнула з 34,8 до 57,3 відсотка, а до кінця 2025 року, за словами губернатора Середюка, сягнула 75 відсотків. У Хакасії половина компаній збиткова, хоча роком раніше збиткових не було взагалі. Регіональні бюджети просіли в рази.

І ось тут найцікавіше. Тимчасові податкові пільги, відстрочка з "НДПИ" і страхових внесків, формально продовжені урядом 20 березня до 30 квітня 2026 року з розстрочкою сплати до листопада. Але це останній буфер, без жодних натяків на системне продовження. Мінфін позицію займає просту, у бюджеті дірка, ми не можемо нескінченно прощати галузі податки, поки китайці впродовж двох років утримують закупівлі російського вугілля значно нижче піку 2023 року, коли було поставлено 102 мільйони тонн, проти приблизно 87 мільйонів у 2025-му. Це політичне рішення. Москва вперше за тридцять років каже моногородам Кузбасу, виживайте самі.

Авіапром обіцяє літаки, які ніяк не літають серійно

Програма МС-21 яскраво ілюструє, як працює система "безмежних субсидій з нульовим виходом". За "Комплексною програмою розвитку авіагалузі", ухваленою у 2022 році, до 2030-го російські авіакомпанії мали отримати 270 МС-21. У 2025-му мали виготовити 9 одиниць, у 2026-му 31, у 2027-му вже 36 на рік.

Скільки реально вийшло. Чемезов (директор РосТех) 24 жовтня 2025 року визнав, що до кінця 2026-го ОАК передасть авіакомпаніям лише дві машини. За оцінкою галузевих експертів, у разі поточних темпів програма дасть всього близько 76 літаків до 2030 року замість запланованих 270. Офіційне оновлення Росавіації ще м'якше для звітності, ті самі 264 машини, але термін уже розтягнуто аж до 2035 року. Це чесне визнання провалу імпортозамісної версії, яка з 2009 року постійно переноситься. Початок серійного виробництва Superjet New також зсунули на 2026-й, попри сертифікаційні випробування, які тривають.

При цьому Ростех і ОАК уже з'їли мільярди рублів державних субсидій, у тому числі 1,94 мільярда тільки на ескізний проєкт укороченої модифікації МС-21-210. Аерофлот і інші перевізники у 2026 році подвоїли витрати на підтримання іноземного парку, бо нічим його заміщати. Уся "суверенна авіація" виявилась проєктом, який з технічно неможливою при існуючих компетенціях задачею не впорався.

РЖД ходить до уряду з простягнутою рукою щомісяця

Російські залізниці, які формально ще пів року тому виглядали як скеля стабільності, тепер стабільно стагнують. Загальний борг компанії досяг 4 трильйонів рублів, тобто майже 51 мільярда доларів.

Силуанов (міністр фінансів рф) у листопаді 2025-го офіційно підтвердив, що РЖД ведуть переговори з банками про реструктуризацію боргу. У кабміні обговорюють тарифні надбавки, відстрочку процентів, фіксацію вартості кредитів, відрахування з акцизу на дизель і прямі субсидії. Доходить до екзотики, на кшталт обмежити ставку для РЖД 9 відсотками. Також звучала ідея залізти у Фонд національного добробуту.

Інвестпрограму на 2025 рік скоротили з 1,5 трильйона до 890 мільярдів, на 40 відсотків. На 2026-й затвердили вже 713 мільярдів, мінус ще 20. У результаті будівництво ВШМ Москва-Петербург, з якого нинішнє керівництво планує зробити свій головний пам'ятник, фінансується через дотацію з московського бюджету, а сотні менеджерів центрального апарату планують відправити в регіони, щоб формально показати оптимізацію штату.

Металургія перейшла зі стадії оптимізації у стадію консервації

Найбільш приголомшливі цифри пішли з металургії в першому кварталі 2026 року. "Северсталь" Мордашова. Чистий прибуток 57 мільйонів рублів. Не мільярдів. У 370 разів менше, ніж у першому кварталі 2025 року. EBITDA впав на 54 відсотки. Вільний грошовий потік мінус 40 мільярдів. Гроші на рахунках за квартал просіли з 38,4 до 4,9 мільярда. Підприємство, яке виробляє кожну шосту тонну російської сталі, балансує на межі чистого збитку.

У НЛМК Лісіна виручка за 2025-й впала на 15 відсотків до 831 мільярда рублів, EBITDA впала на 45, операційний прибуток просів утричі. Чистий прибуток скоротилася вдвічі до 63 мільярдів. Дивіденди не виплачуються другий рік поспіль.

У ММК Рашникова падіння ще різкіше. За 2025 рік виручка мінус 20 відсотків до 610 мільярдів рублів, чистий збиток 14,8 мільярда проти прибутку майже 80 мільярдів роком раніше. У першому кварталі 2026-го виручка ще мінус 18 відсотків, збиток 1,37 мільярда, EBITDA впала на 56, вільний грошовий потік мінус 14 мільярдів.

Російська асоціація сталі писала в листі першому віцепрем'єру Мантурову, що навіть найефективніші заводи зараз показують негативний грошовий потік. Мінфін у проханні про податкові пільги відмовив.

Бюджет у Москви буквально кінчається

Тепер найголовніше, через що Кремль і починає різати по живому. Доходи федерального бюджету в першому кварталі 2026 року впали на 8,2 відсотка. Нафтогазові доходи мінус 45,4 відсотка рік до року. У січні 2026-го вони склали 393 мільярди рублів, мінімум з 2020 року. Розрахункова ціна Urals у грудні 2025-го становила 39,2 долара проти 63,4 роком раніше. Це після санкційного дисконту і при міцному рублі.

Дефіцит за перший квартал 2026 року склав 4,58 трильйона рублів. Запланований на весь рік дефіцит 3,79 трильйона. Тобто за три місяці росіяни виконали і перевиконали річний план дірки в бюджеті більш ніж на 20 відсотків. Витрати при цьому виросли на 17 відсотків.

Аграрії, на яких Москва покладалася як на гарантовану ренту, у 2025-му пройшли через найгірший рік сучасної історії галузі. Доналоговий прибуток виробників зернових і олійних за січень-серпень 2025-го становив 67 мільярдів рублів, на 25 відсотків нижче за минулий рік. У Ростовській області рентабельність фермерів впала вдесятеро за чотири роки, що визнають уже регіональні чиновники. Експортна пошлина вилучила з галузі 187 мільярдів рублів у 2025-му. У плани на 2026 рік фермери відкрито пишуть слово вижити.

Машинобудування з кожним кварталом падає швидше за металургію. КАМАЗ закрив 2025-й із чистим збитком 37 мільярдів рублів, у 11 разів більшим за 2024-й, при тому що відсоткові витрати компанії склали 35,6 мільярда. Російський ринок важких вантажівок обвалився на 51 відсоток. Виробництво вантажних вагонів за десять місяців 2025-го мінус 27 відсотків. Уралвагонзавод перейшов на чотириденку і скорочує десять відсотків штату. Продажі сільгосптехніки мінус 21 відсоток. РІА Рейтинг у березні 2026 фіксує багаторічні мінімуми за низкою видів машинобудівної продукції.

Паралельно банківський сектор тріщить. За оцінками ЦМАКП, частка проблемних активів у російських банках перетнула критичний поріг 10 відсотків. ВТБ прогнозує зростання непрацюючих кредитів у роздробі до 6-7 відсотків до кінця 2026 року. Костін зі ВТБ і Греф зі Сбербанку публічно говорять про "ідеальний шторм", коли компанії беруть нові кредити лише щоб обслуговувати старі. Залишок реструктурованої заборгованості великих компаній сягнув 16,2 трильйона рублів станом на середину 2025-го, або 20,7 відсотка сукупного портфеля банків. Бюджет, який зараз має платити одночасно за війну, за чемпіонів промисловості і за банківські провали, фізично не витримує.

Що зі всього цього випливає

Російська модель "постійного рятування" працювала, поки була нафтова рента. Поки барель Urals стабільно коштував 70 доларів, а долар коштував 70 рублів, держава могла одночасно фінансувати війну, утримувати АвтоВАЗ, заливати в авіапром, дотувати РЖД і ще лишати металургам податкові послаблення. Зараз ця піраміда розвалюється. Ситуативні надприбутки від нафти через війну в Ірані не рятують, адже українські удари та санкції різко ріжуть експортний та переробний потенціал.

Кремль починає робити вибір. Війна, очевидно, лишається пріоритетом. Цивільні "національні проєкти" урізаються тихо. Системоутворюючим гігантам тепер кажуть, ваша черга, або реформуйтесь, або помирайте. Найперше це б'є по моногородах, де живуть мільйони людей навколо одного заводу чи шахти. Кузбас, Череповець, Тольятті, Магнітогорськ, Липецьк. Це територія, де економічна модель "батько-завод" формувала ідентичність п'ятдесят років.

Москва нарешті дійшла до точки, коли всіх врятувати неможливо. Для продовження цього тренду потрібен комплекс заходів, як санкційних, так і далекобійних.

Українська позиція є найбільш послідовною з усіх

Якщо коротко описати позицію Києва, її формула давно сформульована і за останні роки не змінилася. Україна відстоює свою територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах. Україна обстоює свій суверенітет у повному обсязі, без зовнішніх обмежень на власну зовнішню політику, безпекові союзи чи внутрішнє врядування. Україна категорично відкидає сценарії, які передбачають виведення військ із підконтрольних територій під будь-якими формулюваннями і будь-якими гарантіями. Україна відкидає легітимізацію окупації у будь-якій формі, навіть якщо її намагатимуться юридично оформити як визнання тимчасового статусу. Україна не погоджується на скорочення збройних сил, не погоджується на обмеження своєї військової інфраструктури і не погоджується на формати, які заздалегідь роблять її беззахисною перед наступною фазою агресії.

Українська логіка тут прагматична. Будь-яка інша формула неминуче призводить до короткої паузи і нової фази війни вже в гірших стартових умовах. Тому Київ наполягає на справедливому завершенні війни. Справедливе завершення це таке завершення, яке робить повторне ведення війни максимально складним або неможливим для агресора, а не таке, яке усуває біль найшвидшим способом. І Україна готова боротися за цей результат одночасно військовим і дипломатичним шляхом, не розділяючи їх як альтернативи, а використовуючи як два інструменти однієї стратегії.

Європейський Союз і Велика Британія формують найстабільнішу проукраїнську вісь

Позиція Брюсселя і Лондона дуже близька до української, і вона укріплюватиметься тим швидше, чим менш передбачуваним стає Вашингтон. Європейці бачать в Україні не благодійний проект, а власну стратегічну інвестицію. Україна стримує російську військову машину на сході континенту, і ця функція коштує дешевше, ніж її повторне будівництво вже в Польщі, Балтії чи Скандинавії у разі поразки України. Це проста бухгалтерія, і саме так її і подає Європейська комісія, коли пояснює власним платникам податків логіку фінансування.

Звідси випливає кілька конкретних європейських рішень, які варто розглядати як інфраструктуру довгої позиції. Це механізми використання заморожених російських активів. Це програми боєприпасної підтримки. Це інвестиції в українську оборонно-промислову базу. Це підтримка українського членства у Європейському Союзі. Це британська програма безпекових зобов'язань, яка стала шаблоном для двосторонніх угод із низкою країн. Усе це елементи довгої стратегії, у якій Україна розглядається як щит Європи. Тому європейська позиція щодо завершення війни повторює українську у головному. Жодних територіальних поступок, жодних обмежень української армії, жодних форматів, які залишають питання відкритим у вигляді бомби сповільненої дії.

Адміністрація Трампа діє з логіки внутрішньої політики, а не зовнішньої стратегії

Тут починається найскладніша частина пазла. Позиція нинішньої американської адміністрації не вписується в традиційну рамку зовнішньополітичних шкіл і пояснюється не геополітичною доктриною, а особистою політичною економією Дональда Трампа. Він кілька років обіцяв своєму виборцю швидке завершення війни і зараз робить усе можливе, щоб виконати цю обіцянку до значущих електоральних точок. Що саме означатиме це завершення, для нього менш важливо, ніж сам факт завершення. Це не позиція кіссінджеріанця, не позиція ізоляціоніста класичного зразка і не позиція яструбів. Це позиція політика, який оптимізує власний політичний цикл, а не американську стратегію в Євразії на десятиліття вперед.

Звідси і характер американського тиску. Тиск чиниться одночасно на російську сторону через санкційні і тарифні інструменти і на українську сторону через ризик зменшення військової і розвідувальної підтримки. Логіка тут проста. Швидше до угоди прийде та сторона, яку вдасться вивести з рівноваги першою. Для Києва це створює окремий клас викликів, тому що частина прийнятних для Білого дому формул є неприйнятними для України з причин, описаних у першій частині цього тексту. І саме на цьому стику працює українська дипломатія останніх місяців. Вона не намагається переконати Трампа полюбити Україну. Вона намагається зробити так, щоб мирна угода, яка влаштує Трампа, не була угодою, яка знищить Україну.

Китайська позиція є реалполітикою, замаскованою під декларації

Публічно Пекін уже багато років говорить правильні речі. Суверенітет, територіальна цілісність, неприпустимість застосування ядерної зброї, заклики до переговорів. Якщо взяти лише публічні заяви, можна скласти враження, що Китай є нейтральним посередником, готовим сприяти розв'язанню. Але реальна політика Китаю визначається не публічними заявами, а структурою його інтересів. І ця структура говорить інше.

По-перше, війна систематично послаблює Російську Федерацію. Москва втрачає кваліфіковану робочу силу, технологічну незалежність, валютні резерви і політичну суб'єктність. Усі ці втрати конвертуються в зростання китайського впливу на російські рішення, на російські ресурси і на російську інфраструктуру у Центральній Азії і на Далекому Сході. Чим довше війна, тим глибше Росія заходить у роль вассала Пекіна, і тим менш зворотним стає цей процес.

По-друге, війна виснажує ресурси і увагу Сполучених Штатів і Європейського Союзу. Кожен снаряд, кожна ракета і кожен мільярд, спрямовані в український театр, не спрямовуються у Тихоокеанський. Кожна політична криза навколо допомоги Україні ускладнює формування антикитайських коаліцій. Кожен місяць затягування європейських безпекових дискусій навколо Росії відтерміновує європейські дискусії навколо технологічної залежності від Китаю. Це не означає, що Пекін організував війну. Це означає, що Пекін чудово розуміє, на яку чашу терезів падає її продовження.

Звідси випливає висновок, який є очевидним з аналізу китайської поведінки. Допоки війна вигідна Китаю, Китай не використає свого реального важеля впливу: він не натисне на Москву. Він не натисне на Москву для припинення вогню, не натисне на Вашингтон у бік швидкої угоди, не натисне і на Київ. Його ідеальний сценарій - це конфлікт середньої інтенсивності, який триває роками і повільно вичерпує всіх, окрім самого Китаю. Будь-яка китайська мирна ініціатива у такій логіці залишатиметься декларативною, а не операційною.

Що з цього випливає

Чотири описані позиції утворюють поле, у якому насправді ухвалюються рішення про завершення війни. Україна і Європа грають довгу гру з фокусом на сталий результат. Адміністрація Трампа грає коротку гру з фокусом на швидкий результат. Китай грає найдовшу з усіх гру з фокусом на те, щоб гра взагалі не закінчувалася передчасно. Жодна з цих логік не зникне сама по собі, і саме їхнє зіткнення формуватиме реальний контур майбутньої угоди або реальний контур її відсутності.

Для України це означає, що дипломатія найближчого року буде не про вибір між миром і війною. Вона буде про те, чи вдасться українській стороні і її європейським партнерам утримати рамку, у якій будь-яке завершення війни залишається завершенням на умовах збереження української державності, суверенітету та територій, а не на умовах її повільного розчинення в чужих політичних календарях.

Формально один сигнал прозвучав. Сі говорив про "конструктивну стратегічну стабільність" у відносинах США та КНР, Трамп публічно демонстрував оптимізм, хвалив китайського лідера і заявляв про "фантастичне майбутнє" двосторонніх відносин. Але за цим фасадом залишилася головна проблема. Саміт не дав жодного публічно зафіксованого рішення світового масштабу. Немає великої угоди щодо Тайваню. Немає нової архітектури безпеки в Індо-Тихоокеанському регіоні. Немає прориву щодо України. Немає реального пакета щодо Ірану. Немає великої торговельної угоди, яка б змінила логіку американо-китайського протистояння. Є теплі формулювання, але немає політичного договору, який можна було б назвати новою рамкою світового порядку.

У цьому і полягає головний результат саміту. Він показав не зближення США і Китаю, а межі їхнього зближення. Сі і Трамп можуть говорити про стабільність, можуть демонструвати персональну хімію, можуть запускати канали комунікації, але вони представляють системи з протилежними стратегічними інтересами. Вашингтон хоче змусити Китай відкрити ринки, купувати більше американської продукції, не підтримувати Іран, не тиснути на Тайвань і не використовувати контроль над рідкісноземельними металами як геоекономічну зброю. Пекін хоче іншого. Він хоче визнання власної сфери впливу, обмеження американської підтримки Тайваню, доступу до технологій, прогнозованості тарифної політики США і фактичного визнання Китаю як другого центру глобального управління. Це торг між двома гравцями, які не довіряють один одному, але вже не можуть дозволити собі повний розрив.

Найжорсткіше це проявилося в питанні Тайваню. Сі прямо назвав Тайвань найважливішим питанням у відносинах США та КНР і попередив, що неправильне поводження з цією темою може привести до "зіткнень і навіть конфліктів". Позиція Пекіна тут не змінилася. Китай не просить США про нейтральність. Він поступово вимагає від Вашингтона зменшення політичної, військової та символічної підтримки Тайбея. У відповідь американська сторона заявила, що її позиція щодо Тайваню не змінилася. Тобто сторони не наблизилися до компромісу. Вони просто ще раз зафіксували червоні лінії.

Іранський блок теж виглядає радше як дипломатичне пакування, ніж як реальна угода. Трамп заявив, що США і Китай погоджуються, що Іран не повинен мати ядерної зброї, а Ормузька протока має бути відкритою. Це важливо, але недостатньо. Китай справді зацікавлений у відкритій енергетичній логістиці, бо залежить від імпорту енергоносіїв. Але Китай не зацікавлений виконувати роль молодшого партнера США у тиску на Тегеран. Пекін може не хотіти ядерного Ірану, але він також не хоче американської перемоги на Близькому Сході, яка зміцнить глобальні позиції Вашингтона. Саме тому публічна згода щодо загальних принципів не перетворюється на спільну стратегію.

Українське питання на цьому саміті було присутнє, але не стало центральним. Китайський офіційний опис переговорів підтвердив, що лідери обговорювали "українську кризу", але без конкретики, без дорожньої карти, без нових гарантій і без будь-якої публічної формули, яка могла б змінити ситуацію для України. Це дуже показово. Для Вашингтона Україна залишається частиною ширшого пакета глобального торгу. Для Пекіна Україна є елементом балансу з Росією, Європою та США.

Економіка делегацій

Економічна рамка саміту пояснює, чому за ним стежили як за подією глобального масштабу. За оцінкою МВФ на 2026 рік, номінальний ВВП США становить близько 32,38 трлн доларів, а ВВП Китаю близько 20,85 трлн доларів, разом це понад 53 трлн доларів економічної ваги. Остання повна база USTR за 2025 рік по товарах і послугах показувала 658,9 млрд доларів загальної двосторонньої торгівлі, з яких американський експорт товарів до Китаю склав 106,3 млрд доларів, імпорт із Китаю 308,4 млрд доларів, а дефіцит США в торгівлі товарами з КНР 202,1 млрд доларів. Тобто навіть після тарифів, санкцій, технологічних обмежень і політичної недовіри Вашингтон і Пекін залишаються не просто конкурентами, а двома глибоко зшитими економічними системами.

Окремо варто подивитися на склад делегацій. Саме він найкраще показує справжню природу саміту. Американська делегація була не лише дипломатичною, а відверто корпоративною. Разом із Трампом до Китаю прибули держсекретар Марко Рубіо, міністр оборони Піт Гегсет, торговий представник Джеймісон Грір, а також велика група бізнесменів і керівників корпорацій. Серед них були Ілон Маск, Тім Кук, Дженсен Хуанг, Ларрі Фінк, Стівен Шварцман, керівники Boeing, Cargill, Citi, GE Aerospace, Goldman Sachs, Micron, Qualcomm, Visa і Mastercard.

Це означає, що Трамп привіз до Пекіна не лише державу, а й американський корпоративний капітал. Його логіка зрозуміла. США хочуть продавати Китаю більше літаків, енергоресурсів, аграрної продукції, фінансових послуг, чипів і технологічних рішень, але одночасно хочуть зберегти контроль над стратегічними технологіями. Тобто Вашингтон хоче доступу до китайського ринку без втрати технологічної переваги. Це класична економічна формула для глобальних гравців. Купуйте наше, відкривайте свої ринки, але не отримуйте повного доступу до того, що робить нас сильнішими.

Для Китаю ця бізнес-делегація була важливою через масштаб грошей, технологій і ринкового доступу. За оцінками CBS, сукупний статок американських керівників у делегації наближався до 1 трлн доларів. Apple критично пов'язана з китайським виробничим ланцюгом, Tesla у 2025 році отримала в Китаї близько 21 млрд доларів виторгу, Nvidia бореться за доступ до китайського AI-ринку, який Дженсен Хуанг оцінював приблизно у 50 млрд доларів, а Boeing бачить у Китаї ринок на тисячі літаків і сотні мільярдів доларів авіаційного попиту. Тому поява цих людей поруч із Трампом означала, що американська держава може стримувати Китай стратегічно, але значна частина американського капіталу все ще хоче заробляти на китайському ринку.

Китайська делегація мала інший вигляд. Поряд із Сі були Цай Ці, Ван Ї та Хе Ліфен, тобто політичне ядро, дипломатичний блок і економічний координатор. Це не корпоративна делегація, а державна машина. Китай не приводить до столу переговорів своїх мільярдерів як самостійних гравців. Китай приводить партійну вертикаль, яка говорить від імені економіки. Саме в цьому різниця моделей. У США великий бізнес приходить поруч із державою і торгується за власні інтереси. У Китаї великий бізнес залишається всередині державної стратегії.

Саме тому економічний блок саміту виглядає важливим, але не проривним. Міністр фінансів США Скотт Бессент очікував великих китайських замовлень на літаки Boeing, говорив про можливі закупівлі американської енергії та аграрної продукції, а також про ідеї створення двосторонніх структур для торгівлі та інвестицій. Але конкретні деталі великих домовленостей не були публічно розкриті, окрім угоди по літаках Boeing, яка виявилася набагато менш масштабною, ніж очікувалося.

Для Трампа саміт мав внутрішньополітичну цінність. Він міг показати себе лідером, який говорить із Сі напряму, привозить бізнес, відкриває ринки і "вирішує проблеми". Для Сі саміт мав іншу цінність. Він демонстрував, що Китай є рівним центром сили, без якого не вирішуються Іран, Тайвань, торгівля, технології та глобальна стабільність. Обидва отримали картинку, але не реальний прорив.

Китай і США не домовилися про новий світовий порядок. Вони домовилися не допустити неконтрольованого обвалу старого. Це різні речі. Публічна риторика була позитивною, але саме відсутність великих рішень показує, наскільки глибокими залишаються протиріччя. Якщо дві найбільші економіки світу після дводенного саміту можуть запропонувати світу лише загальні формули про стабільність, ринки, діалог і контроль над ризиками, значить, консенсусу немає. Є лише тимчасове перемир'я між двома системами, які продовжують готуватися до довгої боротьби.

В чому суть схеми на 3,5 мільйона

28 березня 2025 року, на четвертому році повномасштабної війни Росії проти України та третьому році дії цінової стелі G7 на російську нафту, у Дубаї три компанії підписали документ, який може стати прямим доказом роботи схеми обходу нафтових санкцій проти РФ.

Так звану "Угоду №12" уклали дубайська компанія-оболонка EDURC Company DMCC, російське ТОВ "Ойл Текнолоджіс" та Petraco Energies DMCC — трейдингова структура швейцарської Petraco Oil Company SA.

Документ стосувався фінансового зобов'язання на суму 3 537 785 доларів. За його умовами, Petraco Energies мала покрити цю суму від імені EDURC, сплативши її безпосередньо ТОВ "Ойл Текнолоджіс" як розрахунок за контракти на постачання нафтопродуктів. Кошти мали пройти через російські банки.

Ціна розраховувалася за бенчмарком Platts ICE Brent зі знижкою 11,82 доларів за барель — стандартним дисконтом, із яким зараз торгується російська нафта після того, як західні покупці здебільшого відмовилися від неї.

Якщо розглядати угоду ізольовано, вона виглядає як нічим не примітне фінансове врегулювання між трьома маловідомими компаніями. Але в контексті це дещо зовсім інше: письмовий доказ того, що швейцарська трейдингова структура з півстолітньою історією ще навесні 2025 року продовжувала переказувати гроші російським нафтовим постачальникам через банківську систему Москви, використовуючи дубайського посередника, щоб вивести транзакцію з-під західного контролю.

П'ятдесят років непомітності

Petraco Oil Company SA заснована у 1972 році у Мілані. Протягом наступних п'яти десятиліть вона перетворилася на потужного гравця глобального сировинного ринку, щодня торгуючи понад 500 000 барелів сирої нафти, нафтопродуктів, сировини та компонентів для змішування.

Від конкурентів Petraco відрізняв не масштаб, а профіль — або радше його навмисна відсутність. Компанія воліла працювати тихо, у менш досліджених коридорах між виробниками та кінцевими покупцями. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну серед таких коридорів були й поставки, пов'язані з російською нафтою.

Для Petraco робота з токсичними російськими активами — це не новий досвід, а системна практика. Компанія вже фігурувала у гучних справах у Високому суді Лондона (зокрема у справі навколо Антипінського НПЗ та позовів, пов'язаних із підсанкційним банком ВТБ). Юридичні суперечки щодо прав на вантажі та фінансові зобов'язання лише підтверджують, що трейдер роками був глибоко інтегрований у складну логістику російського енергетичного сектора.

Вторгнення РФ у лютому 2022 року змусило світ товарного трейдингу швидко переоцінити ситуацію. США запровадили санкції вже за кілька тижнів. Але нафтове ембарго ЄС мало набути чинності лише в грудні 2022 року, і Petraco, як швейцарська компанія, не була юридично зобов'язана діяти негайно.

Майже весь рік, поки російські ракети били по українських містах, Petraco та кілька інших європейських трейдерів продовжували законно купувати російську нафту, отримуючи надприбутки. Організація Global Witness повідомляла, що трейдери, готові залишитися на ринку, могли фактично заробляти на стрибках цін, спричинених вторгненням, а кожне нове постачання допомагало поповнювати російські державні фінанси.

Коли у 2022 році Global Witness та NPR звернулися до Petraco по коментар, компанія не відповіла. Жодної заяви, жодного зобов'язання згорнути діяльність, жодного визнання морального виміру ситуації.

У тісно пов'язаному світі сировинної торгівлі така тиша сама по собі є формою комунікації.

Чому саме Дубай

Petraco Energies DMCC працює з офісу Unit 1007, SABA 1, Jumeirah Lakes Towers — одного з головних комерційних кластерів Дубая. Компанія акредитована S&P Global Platts, що надає їй формальну роль у процесі визначення цінових орієнтирів для глобального нафтового ринку.

Рішення розмістити цю операцію саме в Дубаї, а не, скажімо, у Женеві чи Лондоні, свідчить про чітке розуміння регуляторної географії. Dubai Multi Commodities Center (DMCC), під егідою якого зареєстрована Petraco Energies, є найбільшою у світі вільною економічною зоною за кількістю зареєстрованих компаній. Вона дозволяє повну іноземну власність, не стягує податок на доходи фізичних осіб, майже не ставить запитань щодо корпоративних структур і забезпечує швидку та дешеву реєстрацію бізнесу.

А ще влада ОАЕ свідомо вирішила не приєднуватися до цінової стелі G7 на російську нафту й не обмежувати торгівлю російською нафтою у своїй юрисдикції. Для будь-якого оператора, який прагне зберегти зв'язки з російським нафтовим сектором, не порушуючи західних правил, Дубай є цілком раціональним вибором.

Архітектура, яку документує "Угода №12", безпосередньо випливає з цієї географії. ТОВ "Ойл Текнолоджіс", працюючи з Москви, продавало нафтопродукти EDURC у Дубаї. EDURC накопичила борг в 3,5 млн доларів. Petraco Energies втрутилася, щоб погасити цей борг, спрямувавши платіж на рахунки в російських банках.

Окремий контрактний додаток підтверджує, що EDURC купувала нафту в ТОВ "Ойл Текнолоджіс" на умовах FOB (російський продавець передавав відповідальність у порту завантаження) за тією ж знижкою 11,82 доларів до ICE Brent.

Прослідковується ланцюжок: московський продавець, дубайська прокладка (EDURC), швейцарсько-дубайський фінансовий канал (Petraco Energies), російські банки. Кожна ланка побудована так, щоб її можна було легко відкинути як несуттєву.

Petraco Energies не купує російську нафту — вона лише погашає борг третьої сторони. EDURC не є афілійованою структурою Petraco — це незалежна компанія. Російські банки не фінансують обхід санкцій — вони лише проводять звичайний міжбанківський переказ. А в кінці цього ланцюга російська держава отримує свої гроші.

Ключова ланка

EDURC Company DMCC — не та компанія, яка зазвичай привертає увагу. Вона не має вебсайту, не публікує жодних заяв і, окрім адреси в Preatoni Tower, Jumeirah Lakes Towers, практично не має слідів своєї діяльності у відкритому доступі.

Наявні дані вказують на конкретну й обмежену комерційну функцію: виступати юридичним власником прав на вантажі, беручи на себе контрактні ризики, які виникають під час перепродажу нафти, та приховуючи кінцевих вигодонабувачів від прямого зв'язку з російськими ланцюгами постачання.

Найчіткіший опис цієї функції з'явився не в регуляторних документах, а в судовому процесі. GMP Energy — ганська нафтова компанія, яка створила спільне підприємство з Petraco Energies DMCC у Західній Африці — повідомила суду, що EDURC була "структурою, яку Petraco залучила для отримання прав на кожен вантаж".

За версією GMP, Petraco включила EDURC у схему саме для володіння правами на вантажі та управління грошовими потоками. Коли GMP пізніше запросила незалежний аудит транзакцій, і Petraco, і EDURC відмовилися співпрацювати, залишивши без пояснень реальні витрати на фрахт, хеджингові комісії та фактичні ціни.

Ця модель добре знайома всім, хто вивчав масштабні варіанти обходу санкцій. Ланцюг ніколи не контролюється однією компанією. Відповідальність розподіляється так, щоб кожен учасник міг правдиво описати свою роль як обмежену та законну. Поважний західний трейдер забезпечує капітал і ринкову репутацію.

Одноразова дубайська структура бере на себе юридичні ризики. Російські контрагенти постачають товар. Російські банки переводять кошти. А коли виникають запитання, кожен учасник киває на інших.

Хто архітектор "мережі"?

Petraco та EDURC не діють ізольовано. Ширша мережа дубайських посередників, яка забезпечує рух російської нафти, має обличчя — і в грудні 2025 року ЄС назвав його ім'я.

Етібар Ейюб, азербайджанський бізнесмен, потрапив під санкції Європейського Союзу за заснування та управління мережею компаній, через які російська нафта, зокрема від "Роснефти", відвантажувалася та експортувалася з приховуванням її справжнього походження.

ЄС встановив, що мережа Ейюба контролювала значну частину суден російського "тіньового флоту", систематично підриваючи Регламент ЄС № 833/2014. Велика Британія послідувала цьому прикладу з власним призначенням у межах того, що вона назвала своїм найбільшим пакетом санкцій проти Росії з перших місяців конфлікту, націлившись на 175 об'єктів у мережі Ейюба.

Bloomberg повідомляв, що мережа відіграла ключову роль у підтримці потоку сотень мільйонів барелів російської сирої нафти всупереч західним обмеженням. Представники компаній Ейюба тоді не відповіли журналістам на запити про коментарі.

Вага одного контракту

Три з половиною мільйони доларів — скромна сума для ринку, де окремі вантажі регулярно оцінюються в десятки мільйонів. Важливість "Угоди №12" полягає не в її грошовій вартості, а в доказовій цінності.

Вона може підтверджувати, що Petraco Energies у березні 2025 року підтримувала чинні та документально оформлені фінансові зв'язки з російськими нафтовими постачальниками, не згортала старі зобов'язання, а створювала нові та спрямовувала свіжі платежі на російські рахунки.

Вона показує, що закладена в цю мережу система ціноутворення — знижка 11,82 доларів до ICE Brent — відображає реальне становище російської нафти на ринку: формально витіснена із західних ринків, вона все ще продається й приносить прибуток.

Крім того, угода засвідчує, що Регламент ЄС 833/2014 — базовий інструмент європейських санкцій проти Росії — систематично обходився через структури, створені саме для того, щоб ускладнити відстеження.

Відсутність у всіх списках

Західні уряди не сиділи, склавши руки. ЄС додав сотні імен до санкційних списків щодо Росії. Велика Британія ввела обмеження проти операторів "тіньового флоту" та їхніх корпоративних менеджерів.

У січні 2025 року США оголосили наймасштабніші санкції проти енергетичного сектору, включивши до списку цілей "Газпром Нефть" і "Сургутнефтегаз" та запровадивши санкції проти понад 180 танкерів.

Але ні Petraco Oil Company SA, ні Petraco Energies DMCC не фігурують у жодному з цих списків. Обидві компанії продовжують торгівлю. Petraco Energies зберігає акредитацію Platts. Її материнська структура веде щоденні торговельні операції у звичних обсягах. Тим часом, "Угода №12" залишається точним документальним свідченням того, як ці операції виглядають за лаштунками.

Загальна картина є послідовною. Великі російські оператори в Дубаї привернули увагу. Російські державні енергетичні компанії потрапили під санкції.

Але західні структури, які забезпечують фінансування, репутаційне прикриття та ринкову інфраструктуру — без яких російська експортна система не могла б функціонувати в нинішніх масштабах — залишаються недоторканими. Їх захищає складність корпоративних схем і дистанція між штаб-квартирами та транзакціями, які вони фактично забезпечують.

***

"Угода №12" — невеликий документ. Але те, що вона розкриває, — це системний провал, небажання або нездатність західних механізмів контролю дістатися до компаній, чия участь перетворює російську нафту із санкційного товару на товар, яким вільно торгують, і чия подальша діяльність робить можливим продаж кожного її бареля.

Звідки гроші?

За офіційними даними Центру прортидії корупції, за період з 2013 по 2024 роки від різних донорів ЦПК отримав фінансування у розмірі понад 8 млн доларів.

Найбільше фінансування за ці роки ЦПК отримав від Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) - майже 1,7 млн доларів. Далі йдуть кошти від Європейського Союзу: сумарно понад 1 млн доларів. Міжнародний фонд "Відродження" (IRF) надав ЦПК фінансування у 936 тис. доларів, а Національний фонд на підтримку демократії (NED) виділив організації ще 515 тис. доларів. Антикорупційна ініціатива Європейського Союзу в Україні (EUACI) у 2019-2024 роках профінансувало діяльність ЦПК на 500 тис. доларів. Майже стільки ж надав організації Світовий Банк.

ЦПК отримував кошти навіть МЗС Чехії - 95 тис. доларів, посольства Швейцарії - 45 тис. доларів, посольства Франції - 22 тис. доларів та Фонду Євразії. Загалом, ЦПК отримав фінансування майже від 30 донорів зі всього світу. Більшість з цього списку - європейці.

Європейські мільйони

Наприклад, топ-донор ЦПК - Антикорупційцна ініціатива ЄС. Це антикорупційна програма підтримки Європейського Союзу в Україні, яка фінансується ЄС та співфінансується і впроваджується МЗС Данії. З 2017 року Антикорупційна ініціатива ЄС постійно підтримує роботу розслідувальних медіа в Україні й співпрацює з найбільшими національними та регіональними командами, чиї матеріали викривають протиправні схеми в Україні.

Антикорупційна програма стартувала у червні 2017 роук із сумою фінансування 22,9 млн євро (15 млн євро виділив ЄС та 7,9 млн євро - уряд Данії). У січні 2024 року розпочалася третя фаза Антикорупційної ініціативи ЄС в Україні, яка триватиме до квітня 2027 року. На цей період передбачено виділення 17,5 млн євро таким державним органам, як НАБУ, НАЗК, Мінрегіонрозвитку, САП, ВАКС, Антикорупційному комітету ВРУ та іншим. Поміж тим, за офіційними даними МЗС Данії, до списку грантоотримувачів Антикорупційної ініціативи ЄС у 2024-2026 роках увійшли понад 20 громадських організацій. Зокрема, ГО "Автомайдан" (у 2024-2025 отримало 178 тис доларів), ГО "Том 14" (bihus.info у 2024-2026 роках отримала 425 тис доларів), Центр протидії корупції (у 2024-2025 роках отримала 134 тис доларів), ГО "Центр економічної стратегії" (у 2024-2025 роках отримала 115 тис доларів) та багато інших організацій.

У січні 2026 року Антикорупційна ініціатива ЄС оголосила новий грантовий конкурс. Загальний бюджет - 200 тис євро.

Куди дивиться Європа?

У 2022 році ЦПК заробив 41,1 млн гривень. За даними на кінець 2024 — початок 2025 року, приблизно така ж суму фігурувала у контексті витрат на функціонування міста Малин (Житомирська область), де на рік заклали 41,3 млн грн на зарплати та утримання апарату. У 2023 році доходи ЦПК дещо знизились та складали 37,6 млн гривень. Тим не менше, це бюджет "багатого" села-супутника великого міста або громади з великими промисловими платниками податків. Наприклад, деякі сільські територіальні громади у Київській, Львівській чи Одеській областях, мали такі ж доходи у ті роки.

2024-й рік став для ЦПК найбільш дохідним. Організація з протидії корупції з корупцією отримала 58,4 млн гривень доходу. Знову ж таки, це річний бюджет невеликої територіальної громади. У 2025 році доходи Центру протидії корупції Шабуніна та Каленюк дещо знизились, але склали солідні 51,5 млн гривень. Тобто, загалом, за 4 роки війни доходи ЦПК склали майже 190 млн гривень. Якщо розділити цю суму на штатну чисельність організації, тобто на 6 працівників, то це виходить понад 30 млн гривень доходу на одну особу. До слова, всі ці кошти європейських та міжнародних донорів витрачені фактично на власний розсуд та власні потреби і лише невелика частина спрямовувалась на благодійну історію. Відповідно до звітів про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, ЦПК отримує кошти у вигляді благодійної допомоги та витрачає їх на власні потреби (80-93,5%) і на благодійну допомогу (6,5-20%).

Куди ж дивиться Європа? Ну давайте чесно називати речі своїми іменами, адже виглядає все це як узаконене марнотратство і європейці витрачають просто дарма гроші своїх громадян. А якщо це так, то ЦПК і Ко освоюють державні чи корпоративні європейські кошти задля власної вигоди. І роблять це не приховано.

Завдяки такому підходу, голова правління ЦПК Віталій Шабунін та виконавча директорка і співзасновниця організації Дарʼя Каленюк заробляють мільйони гривень зарплати та виплат як ФОП. У доларовому еквіваленті щомісячний дохід Віталія Шабуніна та його колеги Дарʼї Каленюк складає тисячі доларів щомісяця, що може бути співставно із заробітною платою депутата Європарламента. Та чи приносить їхня діяльність таку ж користь Європі? Чи варто платникам податків в Європі фінансувати Центр протидії корупції, який, з рештою, збагачує таких хитрих та вигадливих підприємців?

За словами директора Рівненської АЕС Тараса Ткача, перехід на американське паливо має для станції особливе значення, адже на РАЕС експлуатуються енергоблоки з реакторами малої потужності типу ВВЕР-440. До 2023 року ці реактори працювали виключно на російському ядерному паливі.

Ще у 2020 році станція підписала контракт із Westinghouse Electric Company на постачання паливних збірок для цих реакторів, а вже у вересні 2023-го першу партію палива було завантажено в реактор енергоблока №2.

Рівненська АЕС

Як зазначив генеральний директор РАЕС, це стало історичною подією, адже проєкт із впровадження американського палива на енергоблоці з реактором типу ВВЕР-440 був реалізований вперше у світовій атомній галузі. При цьому роботи вдалося виконати у значно стисліші строки, ніж передбачалося – приблизно за півтора року замість шести–семи.

Станом на 2026 рік Рівненська АЕС стала першою електростанцією в Україні, де паливо Westinghouse Electric Company частково або повністю використовується на всіх енергоблоках.

Наступним етапом, за словами Ткача, має стати перехід на 18-місячний паливний цикл, що дозволить підвищити ефективність роботи енергоблоків.

Водночас зміни на Рівненській АЕС є лише частиною ширшого процесу.Інформаційна агенція "Українські Новини" звернулася до НАЕК "Енергоатом"та інших атомних електростанцій України, щоб з'ясувати, наскільки цей процес є системним для всієї галузі.

Як з'ясувалося, перехід на американське паливо Westinghouse вже охоплює всі українські атомні електростанції, однак не відбувається одномоментно.

В "Енергоатомі" пояснили: паливо в активній зоні реактора замінюється поступово, під час планових паливних кампаній, коли відпрацьовані збірки поетапно замінюють новими. Тому частина енергоблоків українських АЕС наразі працює у змішаному режимі, з одночасним використанням палива різних виробників.

Проте, за словами представників галузі, це ніяк не впливає на безпеку експлуатації енергоблоків, і процес повного переходу на американське паливопродовжується.

Південноукраїнська АЕС: повний перехід

Один із перших практичних етапів диверсифікації постачання ядерного палива в Україні було реалізовано на Південноукраїнська АЕС.

За даними "Енергоатому", випробування американського палива Westinghouseтут розпочалися ще у 2005 році. Тоді на станцію доставили шість дослідних паливних збірок, які впродовж 2005–2010 років проходили пілотну експлуатацію.

Південноукраїнська АЕС

Другий етап проєкту стартував наприкінці 2009 року – станція отримала ще 42 паливні збірки, які на початку 2010-го завантажили в реактор енергоблока №3. Уже в березні того ж року фахівці Westinghouse Electric Company провели їхню інспекцію. Результати перевірок підтвердили, що ця конструкція палива може бути використана як базова для подальшої експлуатації на українських АЕС.

У підсумку, як зазначають в "Енергоатомі", у 2018 році енергоблок №3 Південноукраїнська АЕС став першим в Україні, який повністю перейшов на паливо Westinghouse Electric Company, а отриманий досвід згодом ліг в основу масштабування цього підходу на інші атомні електростанції країни.

Хмельницька АЕС: перехід триває

На Хмельницькій АЕС перехід на іноземне ядерне паливо також перебуває в активній фазі. Як зазначають в "Енергоатомі", наразі енергоблоки станції частково або повністю завантажені паливом Westinghouse.

Хмельницька АЕС

Водночас, як і на інших АЕС, процес заміни палива відбувається поступово, відповідно до технологічних циклів.

"Цей процес поступовий, паливо в активній зоні реакторних установок міняється частинами, приблизно 1/4 після завершення кожної паливної компанії. Тому не всі енергоблоки одночасно", – повідомив "Українським новинам" директор ХАЕС Андрій Козюра.

Від диверсифікації — до власного виробництва

У "Енергоатомі" наголошують, що паливо американської Westinghouse ElectricCompany повністю ліцензоване та відповідає вимогам українського ядерного законодавства. Його використання дозволило забезпечити стабільну роботу атомної генерації після повної відмови від постачання палива з Росії.

Водночас перехід на американські технології розглядається лише як етап більш глибокої трансформації галузі. У 2022 році НАЕК "Енергоатом" та WestinghouseElectric Company домовилися про забезпечення паливом усіх українських АЕС, а також про розвиток спільних виробничих проєктів. Уже у 2025 році українське підприємство "Атоменергомаш" отримало сертифікацію Westinghouse ElectricCompany як постачальник компонентів для ядерного палива.

Наступним кроком стало рішення українського уряду: у березні цього року Кабінет Міністрів схвалив будівництво в Україні заводу з виробництва тепловидільних збірок для атомних електростанцій. Йдеться про створення сучасного технологічного комплексу, який дозволить локалізувати частину виробництва ядерного палива.

Таким чином, відмова від російського палива перетворюється не лише на інструмент диверсифікації ризиків, а й на крок до формування власного виробничого циклу та посилення енергетичної незалежності України.

Сирійський прорив став можливим завдяки тому, що саме Туреччина зіграла ключову роль у демонтажі режиму Асада

Падіння Асада наприкінці 2024 року не було результатом природних внутрішніх процесів. Воно сталося після цілеспрямованої роботи Анкари з підтримки проксі угруповань на півночі Сирії, координації наступу на Алеппо й Дамаск та політичного блокування російських каналів зміцнення режиму в критичний момент. Саме турецька стратегія перетворила Сирію з російського форпосту на простір, де Москва втратила бази Хмеймім і Тартус та статус системного гравця.

Україна швидко скористалася цим вікном. Візит Зеленського до Дамаска 5 квітня 2026 року, перший в історії незалежної України, відбувся не самостійно, а за прямого організаційного супроводу Ердогана. Тристоронній формат Україна, Сирія, Туреччина, започаткований під час цього візиту, наповнюється практичним змістом. Двосторонній товарообіг між Києвом та Дамаском зріс у дев'ять разів від моменту відновлення дипломатичних відносин. Сторони обговорюють побудову логістичних маршрутів в обхід Ормузької протоки, де Сирія географічно з'єднує турецький транспортний вузол з арабським узбережжям Перської затоки. Український експорт пшениці зустрічається з потенційним постачанням сирійських фосфатів. Без турецької модерації жоден з цих елементів не був би можливий.

Азербайджанський напрям демонструє, що партнерство з Анкарою відкриває для Києва доступ до тюркського світу

Зближення Києва з Баку структурно неможливе без участі Туреччини. Азербайджан і Туреччина утворюють зв'язку, яку Алієв публічно описує як одну націю в двох державах, з найвищим рівнем військової координації, спільними навчаннями та узгодженням оборонних замовлень. Те, що азербайджанська сторона погодилася на розширений формат співпраці з Україною, аж до обговорення спільного виробництва в оборонній сфері, відображає узгоджену позицію всередині цієї зв'язки.

Підписаний у Баку наприкінці квітня пакет з шести документів охоплює енергетику, торгівлю та оборонно-промисловий комплекс. Двосторонній товарообіг перевищив півмільярда доларів і зростатиме далі. Російські удари по азербайджанській дипломатичній установі та енергетичних об'єктах азербайджанських власників в Україні, а також збиття азербайджанського літака над Грозним наприкінці 2024 року остаточно зруйнували старий московсько-бакинський консенсус. Алієв публічно кваліфікував такі дії як свідомо недружні. Україна вийшла на роль партнера, що пропонує Баку конкретний бойовий досвід та інженерні рішення, тоді як Туреччина забезпечує політичну й технологічну рамку.

Базове українсько-турецьке партнерство у безпеці та оборонній промисловості залишається фундаментом, на якому тримається регіональна архітектура

Розширення на Сирію та Азербайджан було б неможливим без щільності самого українсько-турецького ядра. Туреччина бере участь у будівництві корветів класу Ada для ВМС України, постачає безпілотні системи, долучається до ініціатив розмінування Чорного моря в межах тристороннього формату з Болгарією та Румунією. Анкара прямо розглядається українським керівництвом як постачальник морської компоненти майбутніх безпекових гарантій. У 2026 році Туреччина прийматиме саміт НАТО, і питання місця України в Альянсі обговорюється Зеленським з Ердоганом у звичайному робочому режимі.

Туреччина залишається ключовим контрагентом в обмінах військовополоненими, основним майданчиком для переговорних треків та одним з небагатьох гравців, готових розглядати фізичну присутність на українській території в межах післявоєнного моніторингу. Секретар РНБО Умєров здійснює регулярні візити до Анкари для координації безпекових питань. Між сторонами існує домовленість про великий спільний енергетичний проєкт, обриси якого Зеленський артикулював за результатами квітневих візитів та який, найімовірніше, поєднує азербайджанський газ, турецьку транзитну інфраструктуру та українську систему зберігання.

Протидія Росії через турецьку платформу виявляється ефективнішою за пряму конфронтацію в кожному окремому регіоні

Логіка Анкари полягає в тому, щоб не вступати у відкрите протистояння з Москвою, але систематично звужувати простір її маневру там, де російська присутність історично була домінантною. Сирія була витіснена через підтримку нової влади. На Південному Кавказі російський монопольний статус посередника зруйновано через консолідацію зв'язки Туреччина, Азербайджан та поступове втягування Вірменії в західний контур. У Центральній Азії Анкара працює через Організацію тюркських держав з сукупним економічним потенціалом понад два трильйони доларів.

Україна вписується в цю логіку як партнер, що приносить актуальний бойовий досвід та політичну легітимність антиросійського курсу. Те, що Київ давно артикулює намір отримати статус спостерігача в Організації тюркських держав, не випадкове. Через турецьку вісь Україна отримує вихід на простір, де російський вплив скорочується, не маючи власних важелів проникнення. Анкара, своєю чергою, отримує партнера з реальною військовою вагою, який підсилює її позиції без створення конкурентного центру. Це рідкісний випадок, коли інтереси двох держав структурно посилюють одна одну на тривалому часовому горизонті.